Стогін перезрілого романтика, якому несила терпіти свою самотність
Олександр Шульга


Я вже кілька тижнів тиняюсь на цім світі неголений. Яка то безглузда річ – щоранку шматувати своє обличчя лезом. Заради чого? Примарна й нікому непотрібна краса. Навіщо вона мертвій людині. Навіщо вона тепер?

Про мій вигляд зі мною вже ніхто не розмовляє. Я нікуди й не ходжу. Конаю наодинці. Самотньо цокає об дзеркало чарка, й своє конання я перетворюю у нескінчене свято. Дійти до безпам’ятства мені ніколи не вдається. Організм розумніший за мене. Але зараз він мені ворог. Втім, яка різниця, чому я не напиваюся, хоч і шкодую про це щоразу, сидячи біля порожньої пляшки.

Є такий розпач, що його несила терпіти. Він стискає ледь живу душу, давить на груди, и ти просто плачеш від безсилля, тихесенько й водночас глибоко. Я стою над прірвою и ось-ось туди стрибну. Врятуй мене, Господи!

Я п’ю, біжу до туалету й потім знову намагаюся запхнути в себе цю гидоту. Але свідомість, як та сльоза, чистесенька й твереза. Де те блаженне забуття, що в ньому можна сховатися?

На кухні у раковині повно немитого посуду. Мені вже все давно байдуже. Переповнене смердючими недопалками блюдце та кілька пар брудних шкарпеток під ванною. Отаке моє життя.

А відчай, немов підступний змій, повзає навколо мене, і тільки-но я намагаюся втішитись буденним спокоєм, він зненацька жалить мене у саме серце. Щодня я бачу одну й ту саму порожнечу, той самий хатній безлад, той самий незмінний пейзаж безглуздої вуличної метушні.

У ванній кімнаті попід стелею живе павук. Таке ж непотрібне нікому печерне створіння, як і я. Іноді я бавлюся тим, що лякаю його своїм несподіваним дотиком. Мені зле, мені дуже зле. Я потроху втрачаю любов до ближнього. Я хочу розчавити павука, подарувати йому вічний спокій, про який сам мрію. Що, як він теж страждає від нездійсненності своїх бажань, і життя його, як дві краплі, схоже на моє: павутина і дно. Шопенгауер мене б зрозумів.

Я один. Час від часу в дім заходить повсякденність. Я вибачаюсь за неприбране сміття, за важкий дух своєї барлоги. Так смердить моя хвора душа, колись цнотлива й сповнена небесних мрій. Тепер це вже не я тодішній. Від мене тхне прокляттям, бо я зневірився у собі. Я щось таке у собі втратив, щось, від чого ні за яких обставин ніколи не можна відмовлятися. Чи не тебе, Господи? Я не знаю. І від цього мені теж дуже страшно.

Я пам’ятаю про сміття, про запах у квартирі. Щось інколи прибирається. Зовсім навмання, ледь-ледь, аби той, хто прийде, не відчував естетичної образи.

Павука я зву Артуром. Здогадайтесь, на честь кого? Підказка: на честь теоретика всесвітнього песимізму. Я помічаю, що він боїться мене. Але, мабуть, я потрібний йому так само, як і він мені. Чи він щось їсть? Бодай би не голодував. То не правда, що я хочу його смерті. Колись він і сам помре. Його куток спорожніє, і я залишусь зовсім один, такий собі самотній Робінзон, полонений розпачем і самоїдством. А поки Артур - мій вірний П’ятниця. (Чи є різниця, в якому тілі перебуває душа?) Він мовчить, та мені вистачає і однієї його присутності.

Колись була Вона.

У ностальгічних спогадах є болісна привабливість, солодкий мазохізм відчуттів. Від минулого неможливо відмовитись, його неможливо запхнути, наче фотокартки, в пузатий альбом і змусити лежати мертвим тягарем де-небудь у шафі, в шухляді, на антресолях – лише б подалі від очей. Минуле ріже слух. Воно роздирає очі, і з них течуть сльози. Хочеш не хочеш – пам’ятай.

Була Вона.

Я кохав Її. Втім, краще ні слова, жодного порівняння, ніякої осанни моїй дивацькій любові. Я кохав Її, про це варто мовчати, аби не зірватися на банальність. Я навіть пишався своїми почуттями. Я був певний, що вони роблять мене причетними до Істини. Невже й справді то все було? Наївний Ромео. Чи, може, звичайнісінький дурень, схиблений на власних вигадках: створив собі казку і звабився нею.

Ми блукали осінніми стежками, ковтаючи аромат жовтневої прохолоди. Я зазирав Їй у вічі і прагнув відшукати в них відблиск навколо дива. Як все це далеко. Боже, як важко усвідомлювати незворотність життя, як важко втрачати його, хвилина за хвилиною!

Я подарував Їй свою меланхолію. Виявилося, для Неї це був ніякий не подарунок, так, ускладнююча обставина.

Ми заплутались у купі кленового листя й попадали: я зі сміхом, Вона – з образою на мене. В тисячолітній драмі кохання ми грали свої миттєві ролі. Ніким не знані актори, приречені від самого початку на розлучення. Я любив Її. Тепер боляче.

Одна лише комаха зі мною принишкло сидить у своєму павутинні. За вікном темрява. Чорна пастка з холодного дощу й мороку. Я шепотів Їй вірш. Несміливо, боячись натрапити на Її здивований погляд. Я Їй зізнався. Господи! Вона нічого не зрозуміла, легенько доторкнулася вустами моєї щоки і розтанула за мить. Я зім’яв букет кленового листя і подався услід за Нею. Здогнати б.

Вона любить життя і боялася осені, котра, як Їй здавалося, ховала у собі щось потойбічне, недосяжне і незрозуміле. Із нас двох лише я п’янів від терпкого запаху жовтих алей, у яких ми зникали надвечір і де залишали свої довгі поцілунки. Ми безсоромно крали у долі не своє щастя. Вона нам цього не пробачила. Я тримав Її руку, а сам прихилявся до кленових стовбурів і намагався вгадати їхній сенс. Вона не знала цього і тільки сміялася над моїми вигадками. Вона, звичайно, шукала своє єдине кохання. Незбагнена таємниця іншої душі!

Місяць потому пішли дощі, зашуміли вітри і запахло самотністю. Ми довго краяли один одного безглуздими докорами і звинуваченнями. Усе зникло. Усе обірвалося, і до минулого вже немає вороття. Вона пішла за своєю долею і для мене у безвість. Назавжди.

Я занадто Її любив. Я гірко вірив своїй нестямі.

З полиці сумно поглядає золотими буквами філософ-розрадник. Мовчки дивиться у світ, як і його безсловесний тезка, що загубився у вологій пітьмі.

Вона тисне на мене звідусіль, і я не знаю, що робити далі. Господи, Врятуй мене!

[...]
Начало
[1024] [ 1025 ] [ 1026 ] [ 1027 ] [ 1028 ] [ 1029 ] [ 1030 ] [ 1031 ] [ 1032 ] [ 1033 ] [ 1034 ] [ 1035 ] [ 1036 ] [ 1037 ] [ 1038 ] [ 1039 ] [ 1040 ] [ 1041 ] [ 1042 ] [ 1043 ]

Информация с сайта: pv-gazeta.dp.ua